Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

дібране любовно й зі смаком – і, вперше на віку затоварена по саме нікуди, вперше по-журнальному вистроєна, аж самій од себе заперло дух перед дзеркалом (і так сорок три рази!), – ти впала в нестерпний, ядучий стид, ти відчула себе типовою совковою проституткою, що трахається в готелі за пару трусів, і хоч не прийняти все те добро тобі таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався – ти просто перестала відповідати на його амстердамські дзвінки (а він тимчасом спішно оформляв розлучення і таки, здається, трохи чи не оформив), бо зрештою що б мала робити в Амстердамі? – і вернулась до чоловіка, возити йому джинси й запальнички із закордонних відряджень, і була не те щоб задоволена, але – чиста: які там не є, а людські взаємини, не заражені наперед принизливою нерівністю країн і обставин, проти якої – не попреш-таки (і тому тебе зовсім не діставало, що в Америці твоє велике кохання жило на твоєму утриманні: подумаєш, біґ діл, заробиш – оддаси, – дістало, і то не жартом – оттоді-то заламалась, забігала по хаті, ухнувши на кілька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненависти, ладна, як його колишня дружина, і собі, аби трапився попідруч, вгородити в нього всі наявні ножі й інші колющо-ріжущі предмети, щоб рухнув, виблядок, стікаючи кров’ю, щоб ходив кров’ю, щоб кінчав кров’ю! – у-уу, жах, дякую красно за такі пережиття, воліла б ніколи себе такої не знати! – щойно тоді, коли з хамською незворушністю – мужчина ж бо! кремінь! – заявив, уже по телефону, що нічого їй не винен – що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, – не інакше як неустойку собі вилічив – за цеглу, Бігме, за цеглу! – хоча звучало як погроза, засміялася хрипко, таки не ймучи віри: «Слухай, мені що – рекет на тебе наводити?» – але він уже поклав трубку – молодець боєць, душка-пупсик! – оскаженілу од злоби, мов придержало за плече промельком думки: а як же воно мусить бути хх…рєново так жити – повсюдно викликаючи в людей, і не в самих лише жінок, отакі на себе реакції! – яке ж воно дурне, нещасливе – і не кається…). Знаете ли вы украинскую ночь, леді й джентльмени? Ні чорта ви не знаєте, та й ні до чого воно вам, у вас свої, не менш муторні ночі, ви вкорочуєте собі віку в ошатних сабербіальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти індика на Thanksgіvіng,[45] тільки я вже замахалась од власної всесвітньої спочутливости, замахалась бачити, куди не піткнусь, – іно горе, горе і горе, – чи то я так влаштована, чи то моє «гостро трагічне світовідчуття», як антена комашиного вусика, всюди виловлює запах горя, і я крекчучи повзу на нього, замість весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати – уже здолав «Хатину дядька Тома», щось із Джейн Остін і спинився на «Пригодах Тома Сойєра», а тоді якось, одного вечора, п’ючи чай у мене в кухні, – приїздив після тренувань, розпашілий, стягував куртку через голову, метав на ліжко, смішно, по-цуценячому, нюхав собі передпліччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, – життям він пахнув, блін, життям! – захоплено розповідаючи, що вже навчився уявляти описаний у книжці краєвид або кімнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тільки де ж я тепер знайду таку дівчину, щоб про все це з нею розмовляти? – ах розумничка, просік на перших-таки кроках: шлях, який вона йому відкривала, обіцяє самотність, – молоснуло, як ляпасом: стоп, ідіотко, гальмуй, – перестань, нарешті, забивати нормальним хлопам памороки й пхати їх на блудні вогники якогось потайного смислу, в якому й сама ж ні бельмеса не тямиш, а відтак кидати їх на півдорозі на кількарічне зализування ран, – і вже знала, що спати з ним не буде, що тільки такого чумного, як сама, ба ні, ще чумнішого – в лікарняному гіпсі, в драконівських боргах і хвостах міліцейських повісток, брате мій чорнокнижник, ми однієї крови, ти і я, – потрапить не виламати з власної, од Бога приналежної колії, – ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну помилуйся, помилуйся собою – кругом файна виходиш, ні?). У психіатрії це, здається, називається віктимною поведінкою, але я нічого не можу вдіяти, мене так учили; взагалі все, що українці здатні про себе повідати, – то як, і скільки, і на який спосіб їх били: інформація, що й казати, малоцікава для сторонніх, одначе, коли більше нічого ні в родинній, ні в національній історії не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим – адіть, як нас били, а ми ще не вмерли, – кембриджські приятелі лягали зо сміху, коли ти переклала їм початок національного гімну, Ukraіne has not dіed yet, – «What kіnd of anthem іs that?»[46] – а й справді, ні фіґа собі заспів – якраз із таким «турка воювати», коб не часом! – і тому, тому, дорогенька, скоро так, то – радій і веселися, що не вмерла, бідолашна сексуальна жертва національної ідеї, хоча, як гаразд зважити, то що тут такого вже веселого, і на кий воно здалося, життя без любови, і чи не лучче було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще краще та й не народжуватися, чим тепер, чим тепер так катуватися (колись мала одну, також неабияк патріотично схарапуджену товаришку, котра все нарікала – мовляв, ми закохуємося не в мужчину, а в національну ідею, – і скінчила тим, що пройшлася кількарічним демаршем по койках заморських дідусів, доки в котрійсь не осіла-таки, підчепивши бебі, – яке, не виключено, вирісши, може, навіть вивчить українську мову, якщо, звісно, захоче, а тимчасом його мама підробляє дешевими репортажами на українській «Свободі», яку Клінтон усе не збереться закрити, – витьохкує колись рідною мовою з тими, наче пружини з матраца, випираючими чужинськими інтонаціями, які мають засвідчити, що вона вже – бери вище! – не з нашого села: вирвалась!): я до того веду, леді й джентльмени, що не бозна-який воно кайф – належати до битого народу, як примовляла фольклорна лисичка, битий небитого везе, – і так йому, битому, й треба, біда в тім, що при тому він примудряється співати, ну скажімо, думу про безталанних невольників, і тим – усправедливлює власну принижену позу, бо мистецтво, гай-гай, завжди всправедливлює в сторонніх очах життя, котре його породило, і в тому його, мистецтва, ве-еликий обман. Латинське ars, що просочилося в більшість європейських мов, нордичне